По Речі Посполитій вирувало повстання, фактично йшла громадянська війна (як не як, але українські землі тоді належали Польщі). Лідером повстанців був Богдан Хмельницький, він же і фактично гетьманом. Імовірно, давши йому булаву, поляки сподівались на певні преференції, але принциповий Хмельницький довів, що його цікавили не посади, а державні інтереси.

 

Чим закінчилася ця українсько-польська війна, ми добре пам’ятаємо: 1654 р. були підписані Березневі статті, і Україна ввійшла до складу Росії на правах широкої автономії. З часом ми автономію втратили, і були змушені створювати ситуативні союзи з державами, проти яких свого часу воювали, і потім, власне, ввійшли до складу Росії, щоб та надала проти них захист. У цьому і полягає вся іронія цієї ситуації.

 

До того ж, Богдан Хмельницький був не лише останнім гетьманом, а й узагалі вітчизняним державним діячем, який мав підтримку переважаючої більшості населення України, і за час перебування при владі користувався колосальною довірою. З іншого боку, саме його хід на зближення з Росією став тим фактором, який згодом час від часу викликав розкол у суспільстві. Врешті-решт, саме після Хмельницького з’явилося поняття двох, а то й трьох «Україн», що особливо яскраво проявилось після Жовтневої революції 1917 р.

 

Та зрештою, «російський романовський монархізм почався Гришкою й мусів Гришкою скінчитися», - писав Володимир Винниченко у «Відродженні нації». Самодержавство, яке, зібравши докупи різні народи, замість того, щоб провадити політику, направлену на їх згуртованість, жорстоко гасило будь-які спалахи культурної чи духовної автономії. Тим самим воно провокувало протести, «зради» та революції.

 

Одна з таких і завершилась розпадом імперії: один постріл з крейсеру «Аврора», і потужна машина, яку збирали впродовж кількох століть, розсипалась на окремі деталі, з яких почали майструвати менші моделі.

 

Однією з них була Українська Народна Республіка. Поспіхом утворена групою не розстріляної інтелігенції (пізніше, здебільшого лише ті, які емігрували, лишились у живих) псевдо-держава, яку і де-юре, і де-факто визнавала лише незначна частина населення українських земель, і яка опиралась на підтримку виключно націоналістичних сил (з цього приводу свого часу вдало висловився Іван Франко: «Нація, котра помирає з голоду, в котрій 90 проц. людей не вміє ні читати, ні писати і не має de facto ніякої політичної волі, — така нація потребує хліба, азбуки і конституції; театрами, концертами, «національними» романами й поезіями дуже мало їй можна прислужитися»).

 

Грушевський та товариші вирішили, що можна. Політика Центральної Ради з часом призвела до того, що 9 лютого 1918 р. вона, представляючи інтереси УНР, уклала Брестський мир з членами Четвертного союзу. Умови були вкрай невигідними як в соціальному (лише за першу половину 1918 р. УНР мала поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба, 2 750 тис. пудів м’яса та ін. сільськогосподарську продукцію і промислову сировину), так і в національному (Україну фактично окупували іноземні війська) плані.

 

Населення негативно поставилося до підписання цього договору, але для Центральної Ради, яка на момент підписання даного договору вже була фактично «вибита» з Києва (про інші міста годі й говорити), союз з Четвертним, чи, як писав Винниченко, з Почвірним союзом, був єдиним шансом повернутись до влади. Армія УНР нічого не могла протиставити внутрішнім і зовнішнім ворогам, а про її склад і силу можна судити хоча б по епізоду під Крутами, який, продовжуючи пропагандистський хід Грушевського, і нині видають за героїчний вчинок, хоч насправді це була безглузда смерть молодих людей. Не дарма писав Павло Тичина: «На Аскольдовій могилі Український цвіт»…

 

Взагалі процес повернення до влади ЦР був доволі дивним. Німецькі війська вибивали з міст і сіл більшовиків (власне, ті, здебільшого, втікали без бою), а війська отамана Петлюри потім першими входили на центральні площі і проводили масові агітаційні заходи. Та довго така влада не могла протриматися, тому і стався згодом гетьманський переворот та інші сумно відомі речі.

 

Володимир Винниченко, перебуваючи в еміграції, виділив основну причину поразку української національної революції: «Вся причина в тому, що українська влада, що вся керуюча, партійна українська демократія розійшлася з своїми масами, що вона була соціально непослідовна, нерішуча, невиразна й не соціалістична». У перекладі на нормальну мову це означає, що та влада дбала про свої, а не народні інтереси.

 

Тож, сьогоднішні дати ми могли б розглядати зовсім в іншому контексті, якби тогочасні лідери виявилися більш далекоглядними і розсудливими. З іншого боку, не будь Хмельницького – не було б і Грушевського… Уроки з цих подій і досі не засвоєні (недалекоглядні кроки сучасних можновладців постійно трапляються у всіх сферах), тому, можливо, і має українська влада таку низьку довіру в населення.