«Динамо» з кожним матчем показує все ганебнішу гру, а її керівництво демонструє олімпійський спокій. Ні кадрових рішень, ні дисциплінарних покарань – наче все так і має бути.
Коли кияни провалили старт чемпіонату, всі говорили, мовляв, багато новачків, поки акліматизуються, треба час, до того ж сезон тільки-но починається. Потім був третій кваліфікаційний раунд Ліги чемпіонів, де нам відверто пощастило із суперником. І як тільки стартувала основна сітка турніру, стало зрозуміло – клубу немає.
У грі «Динамо» – «Манчестер Юнайтед» здавалося, що команда з райцентру протистоїть чемпіону країни. Захист видавався за прохідний двір, голкіпер неначе стояв лише для видимості, а півзахисту й нападу взагалі майже не було. І якби команда так виглядала лише в одному окремо взятому матчі, то це ще півбіди, але оскільки вона так грає постійно, то збоку керівництва клубу так чи інакше мали б бути зроблені оргвисновки.
Винним у всіх гріхах на початку сезону визнав себе Анатолій Дем’яненко, який і пішов (наголошуємо – сам пішов, а не його «пішли») з посади головного тренера. Здавалося б, керівництво клубу знайде достойну заміну і справи «Динамо» покращаться. Але ні. З Йожефом Сабо гра не покращилася, навпаки було ганебно злито домашній матч аутсайдеру чемпіонату «Нафтовику», безвольно програно наступні також домашні матчі Ліги чемпіонів. Спочатку вважали, що Сабо – тимчасова кандидатура, але виявилось, що він залишиться як мінімум на рік.
І це при тому, що раніше Йожеф Йожефович уже чотири рази очолював команду, і найкращим його єврокубковим результатом була хіба що перемога над московським «Спартаком» у сезоні 1994-95 рр. з рахунком 3:2 (правда всі інші матчі групового турніру «Динамо» програло). А взагалі здобутки цього наставника такі: виліт з групового турніру Ліги чемпіонів сезонів 1994-95 і 2004-05 рр. (правда, тоді динамівці зайняли передостаннє, а не останнє місце в групі і продовжили боротьбу в Кубку УЄФА, але звідти одразу «вилетіли»), виграш чемпіонату України 1996 р. та національного кубку 1996 і 2005 рр.
Про Сабо-тренера цікаво висловився колишній форвард «Динамо» Віктор Леоненко в інтерв’ю «Газеті 24»: «Я, конечно, понимаю, что Йожеф великий футболист, но нельзя ему никого тренировать!». Але в президента клубу Ігоря Суркіса інші погляди. І він, як власник команди, несе повну відповідальність за той жалюгідний стан, до якого він її довів, очоливши «Динамо» після обрання його брата президентом ФФУ.
Судіть самі. Ігор Суркіс став президентом клубу в 2002 р. З того часу «Динамо» тричі стало чемпіоном України, чотири рази виграло кубок і тричі суперкубок країни. В єврокубках далі групового турніру не приходило (за винятком виходу до Кубка УЄФА у 2003 і 2005 рр., з якого клуб одразу «вилетів»). І це за шість сезонів. Результат не дуже хороший, адже за попередні шість сезонів було шість чемпіонських титулів, чотири національні кубки (суперкубок тоді не проводився), на євроарені був вихід у півфінал і чвертьфінал Ліги чемпіонів. Так що маємо першу причину невдач – президент.
Звісно, можна заперечити – у 2002 р. помер Валерій Лобановський, і з того часу нормального тренера знайти так і не вдалося. Маємо другу причину – тренер. Та заради справедливості зазначимо, що останні дві Ліги чемпіонів команда Лобановського теж з тріском провалила, зайнявши четверті місця у групах.
А якщо і тренер не може допомогти команді, виходить, йому немає, на кого розраховувати. Тож маємо третю причину – гравці. Кожен уболівальник може назвати як мінімум кількох футболістів-лідерів чудової команди «Динамо» 1997-99 рр.: Шевченко, Ребров, Белькевич, Гусін, Калитвинцев, Максимов, Косовський, Лужний, Шовковський, Головко та ін. А хто може назвати лідерів сьогоднішнього «Динамо»?
Шовковський майже кожного матчу пропускає все більш безглузді голи, Гавранчіч і Діакате (Федоров, Ващук, поставте будь-яке прізвище) замість того, щоб обороняти центр захисту, займаються незрозуміло чим. Про півзахист і напад узагалі хочеться промовчати. Так, є молодий талант Бангура, іноді щось видасть Шацьких чи Діого, але за відсутності нормального опорного хава і диспетчера навіть непогані флангові гравці Гусєв і Ротань нічим не допоможуть.
У команді чимало гравців віком за тридцять, і майже всі вони знаходяться в поганій формі. Запитується, навіщо їх тримати в клубі, а тим паче виставляти в основі? Відповідь керівництва проста: «вони багато зробили для «Динамо». То й що, питається? Поставте їм воскові чи то й навіть бронзові статуї у себе на базі, і йдіть далі. Потрібен результат, а не славне минуле.
За інформацією з непідтверджених джерел, якщо тренер не виставляє якогось такого заслуженого гравця в основу, той жаліється президентові клубу, і Ігор Михайлович особисто просить наставника включити цього гравця на гру. Він-то – бос, і вважає, що йому все можна. Якщо подібне трапляється у європейському чемпіонаті, розгорається скандал, і тренер демонстративно залишає команду. В нас такому лише позаздриш: тренер не може ослухатися президента. З одного боку – дикий феодалізм, з іншого – як би ти не тренував, чи підбирав гравців, клуб тебе не вижене, адже в тебе перед ним «великі заслуги».
Певно, за ті заслуги і досі стоїть на воротах Шовковський, грають у полі Гавранчич, Несмачний, Шацьких... Невже у нас нікому їх замінити?
Питання динамівської селекції особливе. Прийнято, що, продавши хорошого гравця, клуб шукає йому гідну заміну. Після того, як 1999 р. в «Мілан» перейшов Андрій Шевченко, в «Арсенал» Олег Лужний, а роком пізніше клуб залишили Ребров і Каладзе, гідних замін їм так і не знайшли. Трансферні невдачі слідували одна за одною. Вже ніхто й не пригадає, як у «Динамо» так толком і не заграли Кірюхін, Яшкін, Кормільцев, Серебренніков, Леандро, Деметрадзе... Певний час показували хорошу гру Деметрадзе, Шацьких, Чернат, Пєєв і Гавранчич. Але замінити тих гравців, які залишили «золоту» команду кінця 1990-х рр., або ж просто з віком втратили ігрові кондиції – не змогли.
Іменитих гравців (за винятком хіба що Леандро, Деметрадзе та Діого) «Динамо» не купує. Наче такий принцип, закладений ще Лобановським. Але для сьогоднішнього клубу він відверто не виправдовується. Щорічна купівля низки низькосортних легіонерів себе не виправдовує, тим не менше, керівництво клубу продовжує проводити саме таку трансферну політику. Чому? Традиції.
Хоча, якщо клуб, який претендує на високі місця, продає лідера, то тут же намагається знайти йому заміну. Ким замінили Шевченка? Шацьких. Як-то кажуть, коментарі зайві. Складається враження, що президент «Динамо» просто заощаджує гроші, тим паче на фоні «Шахтаря». Там зараз навіть не згадують, що недавно залишили команду Матузалем, Тимощук і Агахова – їм знайшли більш ніж достойні заміни. І зараз лідерами клубу є новачки Кастільо і Лукареллі. Хто знав Брандао до його приходу в «Шахтар»? А він став зіркою клубу, заграв. Таких іменитих і вдалих трансферів у «Динамо» не було, немає і навряд чи буде.
Взагалі дивує раптова ставка динамівців на легіонерів. Чим більше їх у складі, тим гірше грає команда. Тенденція продовжується з року в рік, починаючи десь з 2001 р. Але ні президент, ні тренери цього не помічають. Складається враження, що вихованці власної дитячо-юнацької школи клубу не потрібні, і молодих перспективних гравців просто віддають в оренди або продають іншим українським клубам, де ті стають лідерами. Взагалі не можуть останні 5-6 років закріпитися в основі «Динамо» перспективні українські футболісти. Не заграли Радченко, Єзерський, Венглинський, Косирін і багато інших. Зате вони стали лідерами в інших українських клубах.
У той же час абсолютно не зрозуміла ставка на вітчизняного тренера, зокрема, доморощеного динамівця. Взагалі абсурд – як гравці, то низькосортні легіонери, а як тренер – то екс-гравець «Динамо» 1980-х рр. чи Йожеф Сабо. І не бачить, чи не хоче бачити Ігор Суркіс, що така стратегія (якщо це можна назвати стратегією) себе не виправдовує. Тактика «Динамо» не змінюється з 1997 р., коли в клуб повернувся Лобановський. І ось уже 10 років команда грає за однією і тією ж схемою, а потім дивується, що постійно програє. Виникає відчуття , що придумати щось нове колектив просто не може. Напрошується логічний висновок – запросіть іноземного фахівця, як «Шахтар», або запросіть класного вітчизняного тренера, як «Дніпро». Але ж ні. Михайличенко, Сабо, Дем’яненко, Сабо... Не слід дивуватися, якщо наступником останнього стане Лужний.
Хоча трансферну імпотенцію клубу останніх двох сезонів можна пояснити тим, що у братів Суркісів можливо з’явилися певні проблеми в бізнесі (як результат Помаранчевої революції). Інакше як пояснити те, що з весни 2007 р. титульним спонсором клубу став «Приватбанк» (один із його власників, як відомо, Ігор Коломойський)? Відомо, що команда «Динамо» та Григорій Суркіс були одними з облич СДПУ(о). Партія розвалилася, і клуб теж перетворюється набуває жалюгідного вигляду.
Тож, якщо керівництво «Динамо» справді хоче створити конкурентноздатний клуб, то має нарешті проаналізувати свої помилки, запросити хорошого іноземного спеціаліста, вітчизняних гравців (саме коли в команді була переважна більшість українців, вона й показувала результат), навести лад з селекційною політикою. Інакше клуб стане не лише аутсайдером європейського клубного футболу, а й українським середняком. У вітчизняному чемпіонаті його випереджають «Шахтар» і «Дніпро», в потилицю дихає «Металіст»... У такій складній турнірній ситуації кияни ще не знаходились...
А якщо Ігор Михайлович неспроможний «вирулити» ситуацію, то, може, є сенс, дати можливість покермувати іншому, професійнішому президентові? Тільки не треба кидатися аргументами: «Суркіси врятували «Динамо» на початку 1990-х рр.» Це те ж саме, що сказати: «Шовковський вірою і правдою служить клубу вже не один рік, тож він гратиме, поки будуть сили виходити на поле». Футбол – це бізнес, а в бізнесі місце лише професіоналам.
4post
